Антіохійська богословська школа

Антіохійська школа — гілка ранньої патристики з центром в Антіохії, яка на противагу Александрійській школі наполягала на буквальному тлумаченні Біблії.

Тоді як александрійці розробляли синтез християнства із вченням Платона, антіохійці наслідували Аристотеля. Вони не тільки не відкидали наукового знання, але й (за свідченням Епіфанія) «з ранку до вечора сиділи над заняттями, намагаючись викладати уяву про Бога за допомоги геометричних фігур». У христологічних питаннях антіохійські богослови підкреслювали людський бік Христа, а александрійці — божественний. Найпомітніші представники — Діодор Тарський, Теодор Мопсуестійський, Іван Золотоустий і Теодорит Кирський. Учнем антіохійської школи був знаний єресіарх Несторій; засудження несторіанства з боку Кирила Александрійського позначило собою занепад антіохійського богослов'я.

Специфіка антіохійського богослов’я

Антіохійська богословська школа (як і Александрійська) була однією з найавторитетніших у християнському світі. Християнство в Антіохії має довгу традицію і згадки про антіохійських християн є в Біблії, в Діяннях Святих Апостолів: "Всім людям сподобалося оце слово, і обрали Степана, мужа повного віри та Духа Святого, і Пилипа, і Прохора та Никанора, і Тимона та Пармена, і нововірця Миколу з Антіохії" (Дії. 6, 5) та "Після того подався Варнава до Тарсу, щоб Савла шукати. А знайшовши, привів в Антіохію. І збирались у Церкві вони цілий рік, і навчали багато народу, і в Антіохії найперш християнами названо учнів. Прибули ж тими днями пророки від Єрусалиму до Антіохії" (Дії. 11, 25 – 27). Антіохія часто згадується в Діяннях Святих Апостолів, що свідчить про важливість цього міста для ранніх християн (як пише в Діяннях, послідовників христового вчення почали називати християнами саме в Антіохії). Діяльність апостола Павла та інших ранніх церковних діячів додавали авторитету Антіохійській общині, яка згодом стала Антіохійським патріархатом.

Засновниками Антіохійської богословської школи були пресвітери Дорофей і Лукіан[1]. Лукіан був в свій час видатним церковним діячем в галузі виправлення ікоректування текстів Старого і Нового Завітів, які були зіпсовані переписчикамита єретиками.

Великий вплив на школу мав перипатетизм, популярний в Антіохії. Перипатетики булиприхильниками вчення Аристотеля і відзначалися чіткістю в міркуваннях та любов’ю до логічності та раціональності. Саме Антіохійська богословська школа певною мірою проклала Аристотелю шлях досередньовічного богослов’я. Реалізм та раціоналізм (в богословському розумінні) були головними її рисами, так само, як містицизм та алегоризм були головними рисами школи Александрійської. Антіохійці були майстрами діалектики. Їхні сучасники відзначають, що вони любили і вміли сперечатися, а своє вченнярозкривали за допомогою філософських категорій Аристотеля та силогізмів. Антіохійці вирізнялися логічністю та чіткістю. За допомогою логічних міркуваньвони намагалися наблизити божественне та надприродне до людського розуміння.

Якщоалександрійці були схильними розглядати річ чи поняття в цілому, то антіохійцібільше значення придавали окремим її частинам. Вони були схильні досліджувати конкретні предмети та явища[3]. В тріадології антіохійці більше схилялися до вивчення властивостей окремихіпостасей Трійці, а не до обґрунтування їх єдності. Тому вони виявилися схильними до субординаціоналістського (субординація – підпорядкування), засвоїм духом аріанства, яке чіткіше розділяло іпостасі, ніж до ортодоксальної тріадології, яка була значною мірою александрійською і підкреслювала єдність тарівність іпостасей Трійці. В галузі христології Антіохійська богословська школабула схильна розділяти божественну і людську природи Христа і навіть дійшла докрайнощів, розділивши Христа на два суб’єкти та породивши несторіанство.З іншого боку саме антіохійська формула обмежувала монофізитські схильностіалександрійців.

Підкреслюючисилу та важливість розуму, антіохійці доходили до висновку, що ні в галузіприродного, ні в галузі надприродного немає нічого, що не може збагнутилюдський розум. Учень Лукіана Аетій заявляв: "Я так добрезнаю Бога і так добре розумію його, самого себе не знаю так добре, як знаю Бога". Висока оцінка людськогопізнання призводила їх до того, що вони стирали межі між розумом і віроюта робили це не на користь віри (як александрійці, що теж цінували науку ірозум), а на користь розуму і науки. Розум проголошувався єдиним абсолютнимджерелом пізнання і перед ним відкривався широкий простір в галузях релігійноїдогматики, оскільки антіохійці часто намагалися надати догматичним дослідженнямтакої ж ясності і чіткості, якої можна було досягнути досліджуючи матеріальнийсвіт. Звичайно, вони визнавали наявність таємного і неосяжного, але як писав А. Лебедєв,антіохійці довіряли розуму велику місію – пояснити істини християнської віридля людського мислення[6].

Щостосується дослідження і трактування Біблії, представники Антіохійськоїбогословської школи були прихильниками буквального розуміння священних текстів.В їхньому розумінні алегоричне трактування Святого Письма не має ніякого сенсуі є простим фантазерством. Для розкриття суті Біблії антіохійці використовувалиісторично-граматичний метод досліджень.При цьому вони звертали увагу на контекст сказаного, привід до висловленняавтора священного тексту, розглядали синтаксис побудови мови, їх логічнупослідовність, усували сумнівність і двозначність слів, визначали сенс писанняз дидактичних, граматичних, лексичних, етимологічних, риторичних і логічнихелементів. Такий підхід деколи призводив до недооцінки містично-пророчогозначення текстів і невизнання богонатхнення низки явно міфічних біблійнихрозповідей, а то й книг. Теодор Мопсуетский заперечував канонічну вагу "Пісні на Піснями", а книгу Йова вважав навіть не єврейськогопоходження і писав, що: "Цю книгу написала людина, що мислить по-язичницьки".Про прихований зміст Теодор писав – якщо він і є, то "пошук цього зміступовинен проводитися не шляхом довільного тлумачення тексту Писання, як цероблять алегористи, але через ретельне дослідження тексту, логічного зв'язку іпаралельних місць".

На відміну від александрійців, для антіохійців дуалізм бувпо суті чужим явищем. Антіохійська богословська школа трактувала дух і матерію,як різні, але не протилежні, а скоріш навіть взаємопов’язані поняття івідповідно матерія не є причиною чи втіленням зла. Це відобразилось на їхньому трактуванні сутності людини. Душа і тіло є рівноцінними атрибутами людини. Самев їхньому єднанні і полягає велич людини: Образ Божий полягає не в духовності людини, тому що і ангели – духи, але про них не сказано, що вони створені наобраз і подобу Бога. "Образ Божий полягає перш за все в переважанні людининад природою, над всіма живими істотами. Людина є вінцем світу – в людині існуєгармонійне поєднання духа і матерії і вона, як мікрокосм підноситься над всієюприродою".Тіло людини смертне не тому, що воно дано людині в результаті гріхопадіння, атому, що воно було створене таким самим Богом.

Антіохійці приділяли велику увагу моральним питанням таїхній реалізації в повсякденному житті. Вони вважали, що не відхід від світу(як в александрійців), а активна боротьба зі злом за перемогу християнськихпринципів є основою праведного життя. Вихідці з цієї школи вирізнялися яквисокоморальні та активні люди. Навіть ті з них, які були оголошені єретиками, нерідко були морально вищими за своїх опонентів. Про Несторія – одного знайвідоміших єресіархів цієї школи, А. Карташев казав: «З усіхєретиків немає більш симпатичного і здоровомислячого, ніж Несторій».Антіохійці поважали аскетизм – Іоанн  Златоуст чотири роки провів в одному змонастирів Антіохії, а Діодор Тарсійский так мучив себе голодом, що Юліан Відступник трактував його худорбу як кару богів. Та все ж аскетизм сприймався скоріш, як метод випробування тасамопідготовки до утвердження християнських ідеалів в практичній діяльності, ніж як самоціль.

В галузі сотеріології (сотер – спаситель) Антіохійськабогословська школа дотримувалася принципу, що в богословських працях одержавназву сотеріологія антропологічного максималізму. Александрійцінаголошуючи на тому що Ісус Христос, як боголюдина, своєю смертю на хрестіспокутував минулі і майбутні гріхи кожної людини, яка глибоко повірить у нього, то для порятунку своєї духи залишається тільки вірити всьому написаному в Біблії. Натомість, антіохійці вважали і вчили, що людині, перш за все, необхідно, дізнатися, що в процесі порятунку дає християнинові Христос і його викупна смерть, а що потрібно від самого християнина. Людина повинна осягати християнську істину і неухильно її виконувати. Таким чином, за вченням антіохійців, смерть Христа тільки примирилалюдину з Богом, але досягти порятунку –- це справа вже самої людини.

Александрійська богословська школа була на рівні з Антіохійською найвпливовішими теологічними школами раннього християнства, але вони мали суттєві відмінності в більшості галузей богословя